Система джерел земельного права

Система джерел земельного права

§ 1. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

У національній теорії права сформувалася точка зору, згідно з якою джерелом права слід вважати офіційно-докумен-тальні форми вираження і закріплення норм права, що виходять від держави чи визнані нею і мають юридичне загальнообов’язкове значення1. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи уповноваженого ним органу стає обов’язковою для виконання.
Найпоширенішим в Україні видом джерел права є нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.
Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов’язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними встановлюються, набирають чинності, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів земельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.
Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості, повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов’язковий характер, адресовані невизначеному колу суб’єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.
Джерела земельного права, будучи нормативно-правовими актами, відрізняються насамперед від індивідуальних актів, тобто актів застосування норм права. Перші містять земельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб’єктів. Вони розраховані на багаторазове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не маїоть персоніфікованого адресата. Індивідуальні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земельно-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовни-ми. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на конкретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв’язку з цим не визнаються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних ділянок суб’єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виюіючно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.
З урахування^ ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпре-таційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлюють нових правил поведінки, роз’яснюють зміст юридичних приписів, орієнтуїоть практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, постанови пленумів Верховного та Вищого господарського судів України з питань застосування земельного законодавства.
Джерела земельного права як нормативно-правові акти слугують основою дощ правозастосовчих, інтерпретаційних та інших актів і за своєю сутністю є системоутворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.
Разом з тим, днсерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовувати джерела земельного права від інших галузевих джерел.
Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб’єктами правотворчості.
За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи. Першу групу становлять ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, другу — ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.
За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.
До конституційних джерел зем
ельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства.
Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.
Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо. Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на акти місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін.
Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.
Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела земельного права. До чинних джерел належать Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Земельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.
Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних—чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Тккі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного права. До них, зокрема, належать Земельний кодекс України, закони України “Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., “Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України “Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін.
Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України “Про основи містобудування” від 16 л
истопаді 1992 р., “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., “Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 Р., “Про Генеральну схему планування території України” від 7 лютого 2002 р., “Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.
Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрідна “земельна Конституція” Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормотворчосгі у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.
Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.
Система джерел земельного права України — це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об’єктивізацією земельної політики держави.
Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах інших галузей права.

Ортинський Основи права (2005)

2. Джерела земельного права

Норми земельного права містяться у джерелах земельного права — нормативно-правових актах, які регулюють земельні суспільні відносини.

За своєю юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативно-правові акти.

Серед законів особливе місце належить Конституції України, яка була прийнята 28 червня 1996 року. Вона має найвищу юридичну силу і є джерелом усіх галузей права України, в тому числі й земельного.

У Конституції врегульовані лише найважливіші земельні відносини, зокрема, щодо власності на землю. Так, у ст. 13 зазначено, що земля та інші природні ресурси є об’єктами права власності українського народу; ст. 14 закріплює, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.

До інших законів — джерел земельного права можна віднести Земельний кодекс України, Закони України «Про оренду землі», «Про плату за землю», «Про охорону земель», «Про землеустрій», «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та інші.

Оскільки земельні відносини регулюються не тільки нормами земельного права, але й інших галузей, то до джерел земельного права можна віднести й значну кількість нормативно-правових актів суміжних галузей законодавства — цивільного, адміністративного, аграрного і т.ін.

Ядром усієї системи джерел земельного права є Земельний кодекс України, який був прийнятий 25 жовтня 2001 року та вступив у силу 1 січня 2002 року.

Земельний кодекс України є нормативно-правовим актом кодифікованого характеру, основою розвитку всього земельного законодавства України. Він конкретизує положення Конституції України щодо регулювання земельних відносин, визначає основний зміст практично усіх інститутів земельного права.

Земельний кодекс починається із загальних положень, які визначають завдання та принципи земельного законодавства. Детально визначено в кодексі повноваження Верховної Ради України, органів місцевого самоврядування, виконавчої влади в галузі земельних відносин.

Кодексом закріплено основи правового режиму всіх категорій земель, порядок державного управління в галузі використання та охорони земельних ресурсів, врегульовано порядок виникнення, реалізації та припинення права власності та інших прав на землю.

8. Класифікація джерел земельного права

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи:

ті, що є волевиявленням держави та органів влади

ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на:

З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією.

До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріпленні Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст.92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні.

Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать:

Укази Президента України

Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно — правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести , зокрема , Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно – правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України „ Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 р., „ Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., „ Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., „ Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р., „ Про Генеральну схему планування територій України” від 7 лютого 2002 р., „ Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства – Земельного кодексу України. Ця своєрідна „земельна Конституція” Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормо творчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельно реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно – правових актів, що є зовнішньою об’єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно – правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Згідно зі ст.. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно – правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно – правових актах, так і розпорошені по нормативних актах інших галузей .

Система джерел земельного права

В теорії права під юридичними джерелами розуміють офіційні форми вираження і закріплення діючих правових норм, тобто формою права є зовнішнє оформлення змісту загальнообов’язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою.

До джерел земельного права відносяться нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система норма-тивних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов’язана з його змістом. Таким чином, земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.

Земельне законодавство, як відомо, є система нормативних актів, які містять у собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається в залежності від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на два види: основні і звичайні. До основних відносяться Конституція України, яка є головним джерелом земельного права. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати її нормам. До звичайних законів, як джерел земельного права, відносяться правові акти, що містять норми земельного права як галузі, а також норми, які є в актах інших галузей національного і міжнародного законодавства, тій чи іншій їх частині, де вони регулюють земельні відносини.

Вміщені в законах правові норми за своїм призначенням характеризуються як такі, що мають загальний (уніфікований) і спеціальний (диференційований) зміст. Ці акти визначають правовий статус та правосуб’єктність усіх суб’єктів земельних правовідносин.

На відміну від джерел інших галузей права джерела земельного права України мають такі характерні особливості:

— уніфікованіакти законодавства являють собою ядро земельного законодавства і впливають на становлення земельного права як самостійної та інтегрованої галузі національного права;значущість локальних актів санкціонованої та делегованої правотворчості суб’єктам земельних правовідносин;

— збереження рекомендаційної правотворчості;

— використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм земельного та інших галузей права (аграрного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб’єктів земельних правовідносин; — зростання ролі міжнародних норм права та уніфікації національного земельного законодавства щодо міжнародного права.

Уніфіковані акти земельного законодавства — це юридична форма закріплення норм земельного права, спрямованих на інтеграцію правового регулювання земельних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяльності суб’єктів земельних правовідносин та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв’язку економічні, організаційні та інші заходи, спрямовані на реалізацію земельної реформи.

Диференційовані акти земельного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб’єктів земельних правовідносин.

Уніфіковані й диференційовані нормативно-правові акти є основою системи (видів) джерел земельного права.

Одним із видів джерел земельного права є також внутрішньогосподарські локальні акти, виникнення і функціонування яких зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени чи учасники сільськогосподарських підприємств через вищі органи управління самостійно закріплюють правила поведінки.

Роз’яснення, інформаційні листи судових органів — Верховного Суду України — мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

Самостійним джерелом національного земельного права слід також вважати міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася Україна. Це, насамперед, Міжнародно-правові правила торгівлі, експорту та імпорту продуктів харчування, устаткування, отрутохімікатів, машин тощо. Таким актом є, наприклад, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. про виконання рішень іноземних арбітражів.

Поняття та особливості джерел земельного права. Класифікація джерел земельного права.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного за­конодавства є формою організації системи земельних нор­мативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юри­дичних норм, то земельне законодавство — це система нор­мативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціаль­но-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов’язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законо­давство є формою вираження земельного права.
Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів ви­значається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в сис­темі законодавства.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи:
ті, що є волевиявленням держави та органів влади ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб’єктів місцевого самоврядування.
За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на:конституційні; законодавчі; підзаконні; локальні. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріпленні Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб’єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст.92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні. Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними. Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать:Конституція, Закони України, Укази Президента України. Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на активи місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб’єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й не чинні джерела земельного права. До чинних джерел належить Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Не чинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно — правові акти, які свого часу були чинними, але у зв’язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести , зокрема , Земельні кодекси 1970р., 1990 р., 1992р.
Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних – чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів – джерел земельного права. До них, зокрема, належить Земельний кодекс України, закони України „ Про плату за землю” від 19 серпня 1996 р., „ Про оренду землі” від 6 жовтня 1998 р., постанова Верховної Ради України „ Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 р., Указ Президента України „ Про основні напрями земельної реформи в Україні” від 30 травня 2001 р. та ін.

Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно – правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно – правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України „ Про основи містобудування” від 16 листопада 1992 р., „ Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., „ Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., „ Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 р., „ Про Генеральну схему планування територій України” від 7 лютого 2002 р., „ Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства – Земельного кодексу України. Ця своєрідна „земельна Конституція” Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормо творчості у сфері регламентації земельних відносин.

Висновок.Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв’язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно – правових актів, що є зовнішньою об’єктивізацією земельної політики держави. Уся сукупність нормативно – правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Згідно зі ст.. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно – правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно – правових актах, так і розпорошені по нормативних актах інших галузей .

Поняття й класифікація джерел земельного права;

ТЕМА: ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА ТА ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

ЛЕКЦІЯ 3.

Постановка питань: Поняття й класифікація джерел земельного права. Конституційні основи земельного права та їх значення для розвитку земельного законодавства. Закони як основні джерела земельного права. Підзаконні нормативно-правові акти як джерела земельного права. Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування. Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори та їх вплив на врегулювання земельних відносин в Україні. Поняття та види земельних правовідносин. Суб’єкти, об’єкти та зміст земельних правовідносин. Підстави виникнення, зміни та припинення земельних правовідносин.

У теорії права стійким є поділ джерел права на джерела в широкому і вузькому розумінні[1]. Джерела в широкому розумінні – це самі суспільні відносини, які є підставою для прийняття юридичних норм. Джерела права у вузькому розумінні – це нормативно-правові акти компетентних органів державної влади, що містять певні вимоги щодо регулювання відповідних суспільних відносин. Це поняття джерела має значення ємності, яка містить юридичні норми[2]. Саме в такому аспекті розглядаються джерела земельного права, аналіз яких проводитися в даній главі.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти органів державної влади чи місцевого самоврядування, які містять загальнообов’язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють економічні й екологічні суспільні відносини у галузі використання і охорони земель, розраховані на багаторазове застосування і представляють собою засіб встановлення нових чи зміни або скасування раніше прийнятих земельно-правових норм. Вони служать формою вираження і закріплення земельної політики держави як важливого фактора, що впливає на формування і розвиток юридичних інститутів у сфері правового регулювання земельних відносин.

Джерела земельного права повинні відповідати ознакам об’єктивно властивим джерелам будь-яких галузей права. По-перше, вони повинні бути носіями владної сили держави, тобто забезпечуватися примусовим виконанням. По-друге, ці правові акти повинні бути розраховані на багаторазове застосування, тобто мати нормативний характер. По-третє, вони повинні бути адресовані невизначеному колу суб’єктів. І, нарешті, – носити загальнообов’язковий характер. Тому не можуть бути визнані джерелами права індивідуальні акти, видані з метою застосування чинних норм права. Такі акти не встановлюють нових правових норм, а лише застосовують уже видані, існуючі норми земельного права у відповідних ситуаціях[3]. Наприклад, не визнаються джерелами земельного права рішення державних органів про надання особі земельної ділянки у власність чи у користування, про застосування санкцій до порушника земельного законодавства або про проведення землевпорядних дій. Ці рішення видаються винятково на підставі й у виконання чинної норми земельного права.

Разом з тим земельно-правові джерела мають певні тільки їм властиві ознаки. Такі ознаки визначено в ст. 5 Земельного кодексу і полягають у: поєднанні особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпеченні рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави; невтручанні держави в здійснення громадянами, юридичними особами і територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпеченні раціонального використання й охорони земель; забезпеченні гарантій прав на землю; пріоритеті вимог екологічної безпеки при використанні і охороні земель.

Класифікація джерел земельного права дає можливість максимально ефективно їх аналізувати і застосовувати на практиці. Вона може бути проведена за низкою підстав.

За юридичною силою джерела земельного права поділяються на закони і підзаконні нормативні акти. Закони мають вищу юридичну силу і тому займають чільне місце в ієрархічній структурі законодавства. Всі інші нормативні акти, що видаються на основі, у розвиток і на виконання вимог законів, називаються підзаконними актами.

За предметом регулювання джерела поділяються на загальні і спеціальні. Загальні характеризуються тим, що предмет їхнього регулювання широкий і охоплює як земельні, так і інші суспільні відносини. До таких актів відносяться, зокрема, Конституція, Закон «Про охорону навколишнього природного середовища»[4]. Спеціальні – це акти, цілком присвячені питанням використання і охорони земель (Земельний кодекс України[5], Закони «Про плату за землю»[6], «Про оренду землі»[7] та інші).

За характером правового регулювання джерела поділяються на матеріальні і процесуальні. Нормативно-правові акти матеріального характеру містять матеріальні норми права, що встановлюють права, обов’язки і відповідальність учасників відповідних відносин. Джерела земельного права процесуального характеру регулюють процесуальні відносини в сфері використання і охорони земель. Будь-якій матеріальній нормі права, що може бути реалізована лише за умов її застосування, притаманна необхідна їй процесуальна форма, за допомогою якої виконується її припис[8] . Таким чином, застосування правової норми без здійснення певного комплексу взаємозалежних і взаємообумовлених дій, що випливають з її змісту й утворюють процесуальну форму даної норми, є неможливим. Вони стосуються, наприклад, порядку надання земель у власність і в користування, порядку вилучення (викупу) земель, порядку ведення моніторингу земель, державного земельного кадастру, здійснення заходів щодо охорони земель і т.д. Актами процесуального характеру є Цивільний процесуальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Порядок визначення і відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам[9], Положення про здійснення державної землевпорядної експертизи[10] й інші. Специфіка земельного законодавства полягає в тому, що матеріальні і процесуальні норми, які регулюють відносини щодо використання і охорони земель часто входять до змісту одних і тих самих нормативних актів.

За формою законодавчого акта джерела поділяються на кодифіковані і ті, що не є такими. Кодифікованими є нормативні акти, що відрізняються високою якістю і рівнем систематизації, і є головними в тій чи іншій галузі права. У земельному праві кодифікованими актами є – Закон «Про охорону навколишньої природного середовища», Земельний кодекс, Закони «Про плату за землю», «Про оренду землі» і інші.

Систему джерел земельного права утворюють: Конституція; міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди й двосторонні договори; закони; декрети Кабінету Міністрів; укази і розпорядження Президента; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів; нормативно-правові акти міністерств і інших центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування; локальні нормативно-правові акти.

В рамках конституційного принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову вітчизняна правова доктрина розглядає застосування судової практики лише в плані застосування права, тлумачення і роз’яснення його окремих положень. Отже, Постанови Пленуму Верховного суду[11] та Роз’яснення і листи Вищого господарського суду[12] не є джерелами права. Однак це не знижує ролі судової практики у виробленні загальних підходів і принципів ефективної реалізації джерел земельного права, а також однакового застосування його норм на практиці. Особлива роль узагальнень судової практики полягає також у тім, що їх вивчення й аналіз дає законодавцеві підстави вчасно вносити необхідні зміни і доповнення в чинні земельно-правові норми і заповнювати існуючі в законодавстві прогалини.

В теорії права загальновизнаним є виділення звичаїв як неписаних джерел права, що характеризуються невпорядкованістю, множинністю і розмаїттям. Звичаї можуть визнаватися як джерела регулювання земельних суспільних відносин і санкціонуватися державою. Зокрема глава 17 Земельного кодексу регламентує правила добросусідства, що являють собою традиційно сформовані відносини між суміжними землекористувачами щодо використання належних їм земельних ділянок і межових споруд з урахуванням обопільних інтересів сторін.

Одним з найважливіших джерел права є договір. Згідно ст. 41 ЦК він являє собою угоду двох чи декількох осіб, спрямовану на встановлення чи зміну, припинення цивільних прав і обов’язків. В сучасних умовах роль договору як джерела права постійно зростає, що обумовлено бажанням сторін врегулювати взаємні права й обов’язки без будь-якого адміністративного диктату. На відміну від інших джерел права, договір укладається на принципах рівності, незалежності сторін і їхнього вільного волевиявлення, а також майнової відповідальності за порушення зобов’язань. Одна з головних особливостей договору полягає в тому, що сторони можуть укласти як передбачений, так і не передбачений законодавством договір. Основні вимоги до форми, змісту і предмету договору закріплені в ЦК. Крім того, Земельний кодекс, Закон «Про оренду землі» і низка інших земельно-правових актів більш детально регламентують зміст цивільно-правових угод із земельними ділянками, що обумовлено специфікою землі як особливого виду майна, з приводу якого виникають договірні відносини.